с. Ільпибоки

Демидівський район

Рівненська область

 

У мальовничому куточку Рівненського Полісся, з східної сторони обвите густим лісом, із західної омите ставом розташоване село Ільпибоки.

Народні роздуми про назву села дуже різні. Одна з них така, що село заснували брати Іль та Пин, котрі як чужинці ховалися від переслідувань і знайшли собі притулок в селі. Коли їх не стало, це місце сусіди окреслили словами, де жили Іль та Пин, з чого і пішла назва Ільпибоки.

Інша версія походжень назви села, що заснували перші мешканці, пришельці із півдня. У розмові вони вживали слова “Ільпати”, що означало вишукувати. “Липибоки” означало місце знахідки кам’яних виробів первісної людини, а тут було знайдено багато археологічних знахідок: кам’яні колодки, шкребачки.

І ще одна версія, що назва села походить від словосполучення “ліпи боки” і його заснували гарячі «зірвиголови».

Перша згадка про село значиться в книзі “Історія міст і сіл України” і датується в 1573 році. Станом на 1911 рік у списку населених міст Волинської губернії село Ільпибоки відноситься до Дубенського уїзду Княгининської волості, де дворів – 45, жителів – 297 чоловік, поліцейських участків – 2, мирових судів – 2, мирових посередників – 2, слідчих суддів – 2, верств до Дубна – 29.

У ХVIII ст. власник села Стжельницький побудував тут палац, який являвся одним найкращим старопольським двором Волині. Він мав висунутий ламаний дах, дві просторі офіційні з покоями гостинні, дві сінних, велику кількість покоїв, стіни котрих були покриті мальованими полотняними шпалерами, в кінці палацу були оздоблені каміни. В половині ХIХ ст. все це впало в занепад. Залишків будівель на території села не збереглося. Могили власників села знаходяться в католицькій каплиці, в кінці села.

З протилежної сторони сусідства з Ільпибоками Рогізне, в минулому маєток Рогозінських, а пізніше – колонія чеська з мурованою церквою.

В подальшому власниками нашого села були родини ставропольських родин Стройновських, Вітвінських і накінець росіянина генерала Турчанінова, маєток якого розкинувся на північній околиці села. Північна околиця села була розкинута на горбі понад річкою Рача і нараховувала біля сотні хат, ця вулиця власне і називалася селом (тепер Набережна). Друга вулиця, що пішла на схід, носила назву хутір (тепер Центральна). Маєток генерала Турчанінова увінчувала одноповерхова простора кам’яниця з високою стелею на відміну від низьких селянських хаток (тепер будинок Кремпацькихі родини Свереп’юк). Від неї до річки спускався старий парк, що закінчувався внизу загородженим пляжем. За селом біля річки стояв водяний млин Байбуха. А від нього до залізниці аж десь під Вербу тягнулася вузькоколійка. Її збудували перед першою світовою війною. Але ніяких поїздів селяни тут і не бачили. Лише інколи проїжджали ваговози, які тягнули здорові коні-ваговози.

До Ільпибоківської сільської ради входило село Пащиха, яке за розповідями старожилів було започатковане на лісовій місцевості одним багатим господарем Пащуком, що і від цього пішла назва села Пащиха.

В селі проживали поляки Пачковські та чех Кійовський, а також сім’я німця. Крім того були і свої заможні місцеві господарі. Був час, що в Пащисі нараховувалося 70 і більше господарств. Пащиха славилась смачною холодною водою, якою смакували проїжджі.

В роки української революції та Дерикторії національна свідомість в селі швидше всього була відсутня, так як в історії немає сторінок з найменшою згадкою про це, окрім як про жителя села – бунтаря Павла Гурського, який із місцевих чоловіків створив український загін самооборони, який у той же час, що й армія Нестора Махна  протистояв усім владам та режимам, його життєвою ідеєю було бачити свою батьківщину вільною та незалежною, а доля і погляди, як не дивно виявилися напрочуд схожими з Нестором Махном.

Кремезний чоловік зростом у два метри, натомість від інших, його відрізняли дві особливості – грамотність і організаторський хист. Загін Павла Гурського існував з 1918 до 1920 рік, подальше життя Гурського проходило у постійній боротьбі та переслідуваннях. Пізніше він був репресований до Сибіру.

Громадянська війна промайнула селом майже непомітно, якщо не рахувати наскоку будьонівців, які втікали на схід з-під Берестечка восени 1920 року. Радянська влада в селі була встановлена у вересні 1939 року. В 1940 році селяни вступили на шлях соціалістичного господарювання. В селі Ільпибоки було організовано колгосп “8 Березня”, а в селі Пащиха колгосп “30-річчя Жовтня», в яких нараховувалось станом на 01. 05.1941 рік 129 дворів, землі в селян – 698 га.

В червні 1941 року гітлерівці окупували село Ільпибоки, яке було визволено Червоною Армією 18.03.1944 року. Після визволення села населення приступило до відбудови зруйнованого війною господарства.

В 1947 році трудящі села відновили колгосп “8 Березня”, тоді в колгоспі було побудовано тваринницькі приміщення, а в 1964 році колгоспну контору, в 1965 році – магазин, медпункт, клуб. Колгосп було оснащено новою технікою – було 10 тракторів, 2 комбайни, 32 сільськогосподарські машини. В 1966 році проводилось осушення болота на площі 31 га. В 1968 році – розпочато реконструкцію електроліній, 1967 році – за рішенням правління колгоспу і парторганізації збудовано обеліск загиблим воїнам-односельчанам. Швидкими темпами йшло будівництво, до 1965 року в селі було збудовано 35 нових житлових будинків. А до війни в селі було лише два велосипеди, не було жодного радіоприймача. До 1939 року в селі не було жодної людини з середньою освітою, більшість селян були неписьменними.

У 1948 році – господарство “8 Березня “ і “30-річчя Жовтня” об’єдналося в одне господарство “8 Березня”. Комсомольська організація   в селі організована в 1941 році. В 1948 році в селі діяли гуртки художньої самодіяльності.

У 1991 році господарство “8 Березня” від’єдналось від Рудківського “Червоний промінь” – керівником господарства став Мельничук Микола Климович. В 1993  році за ініціативою керівника в селі було побудовано газопровід, дорогу з твердим покриттям.

У грудні 1993 року рішенням Рівненської обласної ради № 217 від 10.1993 року відокремлено село Ільпибоки від сільської ради Рудка. В 1999 році сільською радою на баланс було прийнято водонапірну башту, відновлено водопостачання більшій половині жителям села.

На сьогодні в Ільпибоках працює СФГ “8 Березня”, 57 одноосібно обробляють паї. В користуванні населення є 5 зернозбиральних комбайни, 18 тракторів, 12 легкових автомобілів, 3 вантажні машини. Працює ФАП, клуб, два приватних магазини. Діє депутатський корпус, працює виконавчий комітет сільської ради.

Відомі особистості, уродженці села, народні умільці майстри декоративно-ужиткового мистецтва:

Гурський Павло – виходець та мешканець села Ільпибоки. Створив український загін самооборони, який проіснував до осені 1920 р.

Мулько Володимир Петрович – майстер чоботарства, уродженець села Ільпибоки.

 

Пам’ятник воїнам – односельчанам

 

 

 

Пам’ятник воїнам – односельчанам – пам’ятка історії місцевого значення. Виготовлений Ровенськими виробничо-художніми майстернями. Автор скульптор Лебедев О. І.

У Великій Вітчизняній війні радянський народ і його доблесні Збройні Сили нанесли нищівний удар гітлерівській Німеччині та її сателітам.

З зброєю в руках захищали честь і свободу Батьківщини понад 50 жителів села Ільпибоки, 13 з них нагороджено урядовими нагородами, а 44 не повернулися в рідне село. Рішенням загальних зборів колгоспників колгоспу «8 березня» на честь 50-річчя Великого Жовтня в 1967 році споруджено пам’ятник воїнам-односельчанам.

На прямокутному постаменті встановлено стелу, на якій зверху розміщено барельєф ордена Вітчизняної війни і дати «1941-1945». Нижче текст: «Вічна слава односельчанам, які загинули за свободу і незалежність Радянської Батьківщини». Внизу плита з іменами 44 загиблих воїнів-односельчан. Розміри: стела – 3 х 1,5 м; постамент – 2 х 2 м. Матеріали: бетон, цемент, цегла.